Cправдi нiхто не забутий?

Поділитись:
FacebookVKOdnoklassnikiGoogle+

90-річному ветерану з Василькова доля приготувала ще одну війну — з бюрократами і наклепниками

 Новое изображение

Вiн ще пiдлiтком забив першого фашиста — одного з ворожої розвiдки. Сталося це влiтку 1941 року за селом Стайки, що в Кагарлицькому районi на Київщинi, коли червоноармiйцi–обозники довiрили кмiтливому хлопцю попасти на вигонi коней i заодно почистити карабiн.

 

Поголос про це дiйшов до командира 15–го мотомехполку 26–ї армiї, який задовольнив настирливе прохання 15–рiчного Андрiя Чабана стати розвiдником. Адже той був не за роками фiзично й розумово розвиненим. Стоячи скакав верхи на конях. Зо двi хвилини мiг перебувати пiд водою. Грався двопудовою гирею, нiби м’ячем. Сторчма — на руках — долав 100–метрову дорiжку. А на уроцi з нiмецької мови майже на рiвних «шпрехав» з учителем.

 

 

Чотири втечі, два поранення...

 

Вiдтак хлопець брав участь в оборонi рiдного села. Скориставшись прихованим у лозах човном, врятував пораненого полiтрука. Коли точилися бої вже за Днiпром, шiсть разiв перепливав на правий берег i ходив у цивiльному одязi на розвiдку в глибокому тилу нiмцiв. За успiшне виконання завдань представлений до нагороди медаллю «За відвагу».

 

На Полтавщинi, бiля Пирятина, полк був розгромлений. Андрiй Чабан дiстався до Гребiнки, де прикривав iз кулемета загiн прикордонникiв. У нерiвному бою вони загинули, а малолiтнього пораненого червоноармiйця фашисти взяли в полон.

 

Із концтабору бiля Хоролу зумiв утекти. До речi, 1985 року його випадково впiзнав i засвiдчив письмово професор, доктор сiльськогосподарських наук Олександр Яворський, на час перебування у полонi — молодший лейтенант, який дав хлопцю пакет для бинтування рани.

 

У Переяслові Андрій Чабан почав партизанити у так званiй сотнi самооборони. Один з епiзодiв їх боїв описав у книзi «Днiпро горить» Дмитро Бедзик, виокремлюючи саме його, наймолодшого бiйця.

 

Схопили цього смiливця полiцаї у 1943-му й посадили до в’язниці пригадавши йому за вбитого німця.Німацька комендатура приговорила Андрія Чабана до повішання .Коли виходили інших арештантів для від правки у Німецькі табори , Андрій Чабан скористався  цим ,раптово перескочив через тюремний мур і втiк. Однак по дорозi до партизанiв його знову спiймали й вiдправили до Схiдної Прусiї.

 

Працював у хазяїна, вiд якого навчився добре спiлкуватися польською та нiмецькою. Скориставшись його забудькуватiстю, викрав пiстолет i зник. У Гродненськiй областi Андрiя знову запроторили до в’язницi. Разом iз поляками вiдправили до Захiдної Нiмеччини, де працював на сталепрокатному заводi.

 

Потім була ще одна втеча. Вiдчайдушна — з вагона ешелону. Деякий час перебував в Армiї Крайовiй, де знову дивом уник смерті — ледь не розстрiляли через те що зарізав Німецького коменданта.

 

Наприкiнцi 1944–го, коли вже йшли бої за Бобруйськ, вирiшив дiстатися до фронтової смуги. Переодягнувся у форму нiмецького солдата, якого здолав на болотi, i з його документами пристав до ворожої колони. Харчувався з нiмецької кухнi, запам’ятовуючи номери передислокованих частин. Фронтову лiнiю перейшов у тiй же формi. Ледве врятувався вiд розстрiлу, переконавши «смершiвцiв» зробити запит на Стайкiвську сiльраду. Односельцi пiдтвердили, що в хатнiй крайнiй iконi справдi захована його червоноармiйська книжка.

 

Пiсля вiйни Андрія Чабана як досвідченого воїна з орденом Слави, медалями «За взяття Кенігсберга» та «За відвагу» перевели за Урал, в Челябiнську область, на охорону особливо секретної зони. Насправдi це був перший об’єкт, пов’язаний iз вантажами для атомних випробувань.

 

А 1946 року, перебуваючи у вiдпустцi, пiшов у вiйськовiй формi до сусiднього села на побачення з дiвчиною i втрапив у халепу. Бiля магазину двоє захмелiлих чоловiкiв зажадали документи. Позаяк забув червоноармiйську книжку, то заламали руки й привели до сiльради. Там катували, домагаючись зiзнання, що розклеював антирадянськi листiвки.

 

Згодом цi переодягненi енкаведисти знайшли в хатi батька воїна всi документи та фронтовi фотознiмки i, остерiгаючись вiдповiдальностi за наругу, знищили їх. В Обухiвському райвiддiлi мiлiцiї Чабана змусили пiд загрозою смертi пiдписати звинувачення у... пограбуваннi магазину. До отчого краю колишнiй воїн повернувся з концтабору на вiчнiй мерзлотi лише через три з половиною роки.

 

«Перший спонсор Української армiї»

 

Подальше життя Андрiя Архиповича тісно пов’язане з містом Василькiв, що на Київщинi. Спочатку працював тут майстром кiноремонтного пункту, потім йому доручили створити телеательє, за що невдовзi занесли на Дошку пошани... Але де б не працював Андрій Архипович, він завжди брав активну участь у житті міста (хоча й мешкав у селі Віта–Поштова під Києвом) — на громадських засадах оздоблював Васильків, був членом його архiтектурно–художньої ради.

 

Свої творчі здібності активно реалізовував у вільний час і в народному мистецтві. Маючи «золоті» руки, став вiдомим умільцем. Наприклад, так майстерно викував молоточком iз цiльного шматка срiбла зразок античного амфороподiбного глека, що й столичнi науковці не могли повiрити в таке диво.Скiфський гребiнець (литво), витвори з дерева, кiстки й металу, iкони, портрети — все це прикрашає його робочий кабiнет удома. Чи не найбiльше вражає за символiкою рiзьблений на пластику «Український iнтернацiонал»: iз кратера вулкана замiсть розплавленої магми здiймається постать козака з розiрваними кайданами.

 

Як людина небайдужа до історії, захопився колекціонуванням старожитностей — монет, зброї, рiдкiсних книг i стародруків. Але як істинний патріот розумів: його колекцію повинні бачити інші. Тому в 1981 році подарував новоствореному Василькiвському iсторико–краєзнавчому музею 82 цiннi речi зi своїх колекцiй. Доброчиннiсть Андрiя Архиповича зацiкавила «Укркiнохронiку», в результаті навіть було створено документальний фiльм, який демонстрували в кiнотеатрах.

 

А коли Україна здобула Незалежнiсть, благодійник подарував Нацiональному банку з митою привернення уваги до Збройних сил держави всi свої трудовi заощадження, включаючи чималу колекцiю золотих монет. За це у 1992 році в публiкацiї газети «Вечiрнiй Київ» його назвали «першим спонсором Української армiї».

 

Дяка за добрі наміри

 

 

Андрiй Архипович спiшно продав свою садибу з рiзними прибудовами у Вiтi–Поштовiй, а також авто i гараж. Натомість придбав скромніше помешкання у Василькові, а решту грошей був готовий витратити на створення вищезгаданої школи ремесел. Аж тут почалася обтяжлива бюрократична тяганина: то ключа немає вiд старої будiвлi, яку обіцяли віддати під школу, то потрiбно дещо з кимось узгодити... Доброчинець запiдозрив хитру пастку, пов’язану з хабарем, i звернувся зi скаргою до голови мiськради.

 

Аж тут з’явилися недоброзичливцi, дещо обiзнанi зi складною бiографiєю Андрія Чабана. І запустили чутку, що той... не служив у Радянськiй Армiї. Ця облудна фраза з посиланням на вiйськово–облiкову картку надалi фiгурує i в письмових вiдповiдях ображеному скаржнику. Тут і почалися його «ходіння по муках».

 

Скрiзь, куди зазвичай звертаються ветерани, зокрема в лiкарнi та полiклiнiцi, злi язики нашiптували наклепи: «Не служив... пiдробив посвiдчення iнвалiда...». Не вiтають ветерана офiцiйно з Днем перемоги, не запрошують на урочистий прийом у мiськадмiнiстрацiї. Навіть ювiлейну вiдзнаку до 60–рiччя Перемоги у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi — орден Богдана Хмельницького III ступеня, отримати який ветеран має всі підстави, Андрію Чабану не вручили. Лише недавно Андрiй Архипович отримав iз великим запiзненням орден «За мужнiсть» III ступеня.

 

Ображений ветеран звернувся до Київського обласного комiсарiату. Нареш­ті­ Василькiвський мiський об’єднаний комiсарiат зробив запит до Центрального архіву Мiноборони РФ i отримав повiдомлення, що «командир вiддiлення 2–ї кулеметної роти сержант Чабан Андрiй Архипович, 1926 р. н., призваний Ржищiвським РВК Київської обл. 07.07.1941 р.; партизан iз 1941 р. до 1943 р., має поранення: 25.07.1941 р. — важке, 16.02.1942 р. — легке; прибув до батальйону iз 208 зсп 28.05.1945 р.; ви­був до Урал. ВО...»

Новое изображение2

Тут постають принаймнi три логiчнi запитання. Чому мiський вiйськкомат не вдався одразу до перевiрки брехливих чуток? Чому не зробив запит хоча б до своїх колег за мiсцем попереднього проживання ветерана, який став мешканцем Василькова аж на 74–му роцi життя? І нарештi, чому досі не потурбувався про надання Андрію Чабану ордена Богдана Хмельницького III ступеня? У самого ж 90-річного ветерана на цю виснажливу війну з наклепниками вже не вистачає ні сил, ні здоров’я.

 

Хто має вiдповiсти за його тривалу кривду, за моральнi й матерiальнi збитки? Безумовно, повинен хоча б вибачитися перед Андрієм Чабаном Василькiвський мiський комiсарiат iз публiкацiєю в місцевiй пресi. І потурбуватися про нагородження орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Тим самим реабiлiтувати його честь в очах громадськостi.

 

Невже поки що не визнаному лицарю цього ордена треба звертатися до суду? Аби довести, що вiн iще живий, не забутий...

Андрій Шевченко.

Добавить комментарий

Имя *
E-mail *
Сайт

Это не спам.